Наразі ще не подано жодної петиції

Малиновський Родіон Якович - маршал Радянського Союзу

Малиновський Родіон Якович 
маршал Радянського Союзу, 
двічі Герой Радянського Союзу 
(23.11.1898 – 31.03.1967)

Малиновський Родіон Якович - двічі герой Радянського Союзу

Малино́вський Родіо́н Я́кович народився 23 листопада 1898 в Одесі.

Радянський полководець Великої Вітчизняної Війни та державний діяч. Міністр оборони СРСР (1957—1967), маршал Радянського Союзу (1944), двічі Герой Радянського Союзу, Народний герой Югославії, кавалер ордена «Перемога».

Біографія

Народився 11 (23) листопада 1898 року в Одесі. Українець (за іншими даними — караїм). Позашлюбний син кухарки; мати — Варвара Миколаївна Малиновська. Вітчим — український селянин відмовлявся всиновлювати Родіона, тому виховувався він практично без батька в нужденній сім'ї, у важкому етичному середовищі. Після закінчення церковно-парафіяльної школи в 1911 Малиновський утік з дому. Працював різноробочим, в 1911 — 1913 учень прикажчика в галантерейному магазині. 

Перша світова війна

У 1914 прохав солдатів, що вирушають на фронт, узяти його у військовий ешелон, після чого був зарахований добровольцем в кулеметну команду 256-го Єлизаветградського піхотного полку. У березні 1915 року рядовий кулеметної команди Родіон Малиновський нагороджений Георгіївським хрестом 4-го ступеня і присвоєне військове звання «єфрейтор». 

У вересні 1915 року Р. Я. Малиновський був важко поранений. Два уламки застрягли в спині, один пробив наскрізь ногу. Після одужання був зарахований в особливий полк, що готувався для відправлення до Франції в обмін на озброєння і боєприпаси, яких бракувало російській армії.

В лютому 1916 у складі Російського експедиційного корпусу Родіон відправлений у Францію; воював на Західному фронті командиром кулеметного розрахунку, був ще раз поранений і здобув за хоробрість 4-і французькі військові нагороди.

Після Лютневої революції в Росії був вибраний головою комітету роти. Був відправлений на каменоломні, як і всі російські солдати, які були роззброєні у Франції після Жовтневої революції 1917 років. Після розформування корпусу Малиновський погоджується вступити до Іноземного легіону французької армії та з грудня 1917 до серпня 1919 проходить військову службу в 1-му іноземному полку Марокканської дивізії.

Громадянська війна 

Повернувшись до Росії в 1919, вступив до Червоної Армії. На посаді інструктора кулеметної справи 240-го стрілецького полку взяв участь у Громадянській війні на Східному фронті проти військ адмірала Колчака. Брав участь в звільненні від білих Омська, Новониколаєвська (нині Новосибірськ), станцій Тайга і Маріїнськ. Захворів висипним тифом. Наприкінці 1920 року після одужання його направили в школу молодшого командного складу. Закінчивши її, він став командиром кулеметного взводу, потім — командиром роти, пізніше — командиром стрілецького батальйону 246-го полку.

Міжвоєнний період 

У 1923-27 командир батальйону 81-ої стрілецької дивізії (Москва). У 1926 році Р. Я. Малиновський вступив до ВКП(б). З 1930 начальник штабу кавалерійського полку 10-ої кавалерійської дивізії, потім служив в штабах Північно-Кавказького і Білоруського військового округів, був начальником штабу 3-го кавалерійського корпусу, яким командував Г. К. Жуков. У 1930 році він успішно закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе. З 1936 по 1939 помічник інспектора з армійської кавалерії в інспекції штабу Білоруського військового округу.

У 1937—1938 роках під псевдонімом «Малино» на боці республіканського уряду брав участь в громадянській війні в Іспанії в якості військового радника. За бойові відзнаки нагороджений орденом Леніна і орденом Червоного Прапора. 
Під час масових репресій в 1937-38 роках серед командного складу на Малиновського були зібрані матеріали як на учасника військово-фашистської змови, але справі не був даний хід. З 1939 року викладав у Військовій академії імені М. В. Фрунзе (до березня 1941).

Велика Вітчизняна війна 

У березні 1941 року він отримав призначення в Одеський військовий округ — командиром 48-го стрілецького корпусу, якій оборонявся по берегу ріки Прут на західному кордоні країни. Штаб цього об'єднання розміщувався в молдавському місті Бєльці.

У перші тижні війни, частини корпусу виявилися в оточенні. Генерал-майор Малиновський, здатний твердо управляти військами в боротьбі з переважаючими силами противника, зумів вирватися з пастки. Частини корпусу стали відходити на схід, продовжуючи наносити утрату гітлерівцям.

Комкору було присвоєне звання генерал-лейтенанта. У серпні 1941 року він призначається командувачем 6-ою армією, після загибелі в ході боїв під Уманню її командарма генерала І. Н. Музиченко, а в грудні 1941 — командувачем Південним фронтом. Під його керівництвом війська Південного фронту спільно з Південно-Західним фронтом, наступаючи в районі Барвінкове і Лозова, відкинули противника на глибину до 100 км, захопили на правом берегу Сіверського Дінця плацдарм. Проте, пізніше довелося відступити, оскільки противник в результаті перегрупування створив значну перевагу в силах й відбив наступ радянських військ. В результаті важких оборонних боїв і відступів Малиновського звинуватили за невдачі цього періоду й він був зніжений в посаді та призначений командувачем 66-й армією.

З 28 липня по жовтень 1942 командував цією армією, що билася на півночі від Сталінграду. Після розформування Південного фронту (його армії передавалися Північно-Кавказькому фронту) Малиновський деякий час командував на ставропольському напрямку Донською оперативною групою військ. Під час наступу німецької армії Гота із запеклими боями відходив до міста Ставрополю. У жовтні-листопаді 1942 заступник командувача Воронезьким фронтом. У цей період Малиновський встановив близькі стосунки з М. С. Хрущовим, який був членом Військової ради цього фронту.

З листопада 1942 року генерал убув до Тамбова, в районі якого терміново формувалася 2-а гвардійська армія. Вона призначалася для участі в розгромі німецько-фашистського угрупування військ під Сталінградом. Начальником штабу був призначений генерал Сергій Семенович Бірюзов. З ним Родіона Яковича на довгі роки з'єднала військова доля.

Дії 2-ої гвардійської армії — славна і яскрава сторінка в літописі історії Великої Вітчизняної війни. Ця армія була підготовлена до бойових дій до грудня 1942 року. Її висунення під Сталінград почалося в найкритичніший період великої битви. Тоді німецьке командування, щоб врятувати свої багаточисельні війська, що виявилися в оточенні, кидало в бій останні, але потужні танкові резерви групи армій «Дон». Радянське командування своєчасно прийняло рішення про негайне висування 2-ої гвардійської армії назустріч головним силам противника. В умовах, коли ворожі танки з десантом на борту наближались дуже близько, командарм Малиновський кидав полки в бій по мірі їх прибуття. Посилені артилерією і танками, вони зупинили просування гітлерівців. Потім у взаємодії з 5-ою ударною і 51-ою арміями 2-а гвардійська армія Малиновського зупинила і розгромила війська генерал-фельдмаршала Манштейна такою, що намагалася деблокувати оточене в степу на захід від Сталінграду крупне угрупування німецьких військ під командуванням фельдмаршала Паулюса.

У лютому 1943 року генерала Малиновського призначили командуючим Південним, а з березня того ж року — Південно-Західним (перейменованим в жовтні 1943 року в 3-й Український) фронтами, війська яких провели Ростовську наступальну операцію, звільняли Донбас і Правобережну Україну від фашистських загарбників.

Особливе місце серед них займає Запорізька операція, проведена військами Південно-Західного фронту під командуванням полководця Р. Я. Малиновським 10-14 жовтня 1943 року. Співвідношення сил на початок цієї операції було на користь радянських військ. Це дозволило за чотири дні прорвати добре укріплені рубежі противника і вийти на ближні підступи до Запоріжжя. Командувач фронтом вирішив, не даючи противникові передиху, нічним штурмом за участю 200 танків і самохідних артилерійських установок опанувати місто. Цей задум Р. Я. Малиновського був успішно реалізований. Рано вранці радянські війська увірвалися в місто. В ознаменування перемоги 31 з'єднання і частини стали іменуватися «Запорізькими». Ця перемога багато в чому вирішила долю мелітопольського угрупування німецько-фашистських військ і сприяла ізоляції частин ворога на Кримському півострові, які були відрізані від своїх головних сил.

У цій операції, як і у ряді подальших, Родіон Якович проявив свою здібність до творчих, нестандартних рішень, приголомшуючих противника винахідливістю і несподіванкою. Так, при узятті Запоріжжя він проводить небувалий у військовій історії нічний штурм. У ньому одночасно беруть участь три армії і два корпуси. В результаті операції істотно покращилася обстановка на південному крилі радянсько-німецького фронту. А війська Південно-Західного фронту, розширивши захоплені плацдарми на Дніпрі, продовжували наступ на Криворізькому напрямку.

3-й Український фронт, спільно з сусіднім 2-м Українським фронтом розширили плацдарм в районі дніпровського закруту і у взаємодії з військами 4-го Українського фронту успішно завершили Нікопольсько-Криворізьку операцію. Потім провели Березнегувато-Снігирівську і Одеську операції, форсували Південний Буг, звільнили Миколаїв і Одесу. У ті дні Родіон Якович мав можливість побувати в рідному місті і зустрітися з родичами і знайомими, пригадати своє дитинство…

У травні 1944 року генерал армії Р. Я. Малиновський прийняв від Маршала Радянського Союзу І. С. Конєва 2-й Український фронт. На той час він вже зарекомендував себе полководцем, що вміє розкривати задуми противника й точно визначати свої сили, з урахуванням бойових можливостей своїх військ безпомилково визначати напрямок головного удару, тісно взаємодіяти з командуванням сусідніх фронтів і армій, діяти рішуче й розумно.

На південному фланзі радянсько-німецького фронту планувалася Ясько-Кишинівська стратегічна наступальна операція військ 2-го й 3-го Українських (командуючий — генерал армії Ф. І. Толбухін) фронтів. Цим фронтам у взаємодії із Чорноморським флотом і Дунайською військовою флотилією ставилося завдання розгромити ясько-кишинівське угруповання німецько-румунських військ, завершити звільнення Молдавської РСР, вивести Румунію з війни на стороні фашистської Німеччини.

20 серпня 1944 після потужної артилерійської підготовки війська 2-го Українського фронту в перший же день наступу прорвали оборону противника на всю глибину, просунулися вперед на 16 км. Генерал армії Малиновський всупереч очікуванням противника наказав у середині цього ж дня ввести в прорив 6-ю танкову армію. Це рішення командуючого фронтом дозволило забезпечити високий темп наступу, а в решті-решт й оточення основного угруповання військ противника. За короткий термін група армій «Південна Україна» була розгромлена. Катастрофа оборони противника на південному крилі радянсько-німецького фронту змінило всю військово-політичну обстановку на Балканах.

Мета операції була досягнута — Румунія вийшла із союзу з Німеччиною та оголосила їй війну.

Рішуча творча діяльність командуючого фронтом отримала належну оцінку. У вересні 1944 року за високі здібності керувати військами фронту й прояви полководницького таланту Р. Я. Малиновському було присвоєне звання Маршала Радянського Союзу. Маршальська Зірка була вручена йому 13 вересня 1944 року в Москві.

У жовтні 1944 — лютому 1945 років війська 2-го та 3-го Українських фронтів успішно провели Будапештську операцію. Війська 2-го Українського фронту вели бої на підступах до Будапешта, а війська Малиновського безпосередньо за саме місто.

При опануванні угорською столицею маршал Малиновський знову проявив себе як видатний полководець. 17 січня радянські війська розчленували ворожу оборону в Пеште на три частини. Наступного дня майже 100-тисячне угрупування тих, що оборонялися, перестала існувати.

На завершальному етапі Великої Вітчизняної війни фронт маршала Малиновського остаточно розгромив ворожі сили на угорській території і в східній частині Австрії.

Успішно проведена Віденська операція прискорила капітуляцію німецьких військ в Північній Італії. За повний розгром військ противника в цій операції Малиновський був удостоєний вищого радянського полководницького ордена «Перемога». 

Після закінчення Великої Вітчизняної Війни у Чехословаччині був переведений на Далекий Схід, де в ході радянсько-японської війни вступив у командування Забайкальським фронтом; фронт абсолютно несподівано для японського командування прорвався через пустелю Гобі в центральну частину Маньчжурії, довершивши оточення і повний розгром японських військ. За блискучу перемогу над Японією Малиновський отримав звання Героя Радянського Союзу.

Після війни Малиновський протягом 11 років продовжував залишатися на Далекому Сході. З вересня 1945 року він командував військами Забайкальсько-Амурського військового округу.

З 1947 року був Головнокомандувачем військ Далекого Сходу. 

З 1953 року — командувач військами Далекосхідного військового округу. 

У березні 1956 року він став заступником Міністра оборони СРСР Г. К. Жукова — Головнокомандувачем Сухопутними військами СРСР. 

26 жовтня 1957 після скандальної відставки Жукова змінив його на посту міністра оборони СРСР, залишаючись на цієї посаді до смерті. Активний учасник «палацового перевороту», коли М. С. Хрущов був усунений з поста 1-го секретаря ЦК КПРС і замінений Л. І. Брежнєвим. Після цього користувався величезним впливом в керівництві країни. Вніс великий вклад до посилення бойової потужності СРСР, в стратегічне переозброєння армії. 

З 1957 по 1967 — Міністр оборони СРСР, нерідко його називають кращим міністром оборони радянського періоду. Був міністром оборони довше, ніж хто б то не було в СРСР і Росії після війни; став другим главою радянського військового відомства (після Фрунзе), померлим на цієї посаді. 

Помер 31 березня 1967 р. після важкої хвороби, після смерті кремований, прах поміщений в урні в Кремлівській стіні на Червоній площі в Москві. Бронзовий бюст маршала встановлений в Одесі. 
Захоплювався грою в шахи, складав шахові завдання, що друкувалися в журналах, і брав участь в конкурсах вирішувачів. 

Про Малиновськом є відомий анекдот (можливо, реальна історія): якийсь полковник написав в Міністерство оборони скаргу на те, що взимку полковники мають право носити папаху, а в літній формі одягу нічим від інших старших офіцерів не відрізняються. Міністр наклав іронічну резолюцію: Дозволити прохачеві носити папаху влітку. 

Володів французькою і іспанською мовами.

Родіон Якович Малиновський нагороджений:

  • Російська імперія Георгіївський хрест 4-го ступеня (березень 1915) 
  • СРСР Герой Радянського Союзу 8 вересня 1945 № 9041,22 листопада 1958 № 49 
  • Орден Леніна 17 липня 1937, 6 листопада 1941, 21 лютого 1945, 8 вересня 1945,22 листопада 1948,
  • Орден Перемоги 26 квітня 1945,
  • орден Червоного Прапора 22 жовтня 1937, 3 листопада 1944, 15 листопада 1950, 
  • орден Суворова I-го ступеня 28 січня 1943 , 19 березня 1944  
  • орден Кутузова I-го ступеня 17 вересня 1943
  • Медаль «За оборону Сталінграда» 
  • Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945» 
  • Медаль «Двадцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945» 
  • Медаль «За перемогу над Японією» 
  • Медаль «За взяття Будапешта» 
  • Медаль «За взяття Відня» 
  • Медаль «За визволення Праги» 
  • Медаль «XX років Робітничо-Селянській Червоній Армії» 
  • Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту» 
  • Медаль «40 років Збройних Сил СРСР»
  • Народний Герой Югославії (27 травня 1964)
  • Воєнний Хрест (Франція) (1918)
  • Медаль "За звільнення від фашизму" (1950) 
  • Орден "Захист батьківщини" 1,2 та 3 ступенів (усі — 1950)

і ще 22 орденами та медалями іноземних держав. 

Військові звання

  • комбриг — присвоєно 15 липня 1938 р., 
  • генерал-майор — 4 червня 1940 р., 
  • генерал-лейтенант — 9 листопада 1941 р., 
  • генерал-полковник — 12 лютого 1943 р., 
  • генерал армії — 28 квітня 1943 р., 
  • Маршал Радянського Союзу — 10 вересня 1944 р.
Повернутись

E-Mail: *

Пароль: *


Ще не зареєстровані? Реєстрація